27 серпня 1983 року утворилася наша сім’я. У 1999 році у зв’язку з життєвими обставинами ми переїхали у м. Київ, де знайшли церкву «Нове життя» (пастор Калюжний А.І.). У січні 2000 року я і мій чоловік прийняли святе водне хрещення. Я почала займатися соціальною роботою: у школах проводила уроки «Життя» (профілактика наркоманії, алкоголізму) відповідно до програми «Відродження».

У цей же період я влаштувалася на роботу соціальним педагогом у соціальну службу Деснянського району м. Києва. Хотіла зробити щось важливе у житті. Тому я почала молитися згідно з Єремії 33:3: «Покликуй до Мене – і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!»

Відповідь прийшла. Директор запропонувала мені створити дитячий будинок сімейного типу на основі нашої сім’ї. У той час Президент України видав указ, щоб відкрити такі ДБСТ у кожному районі Києва. У серпні 2009 року ми взяли першу дівчинку Світлану, якій було 15 років, з притулку у Києві. Потім – її двох рідних сестер з дитячого будинку «Малятко» – Дашу (12 років) і Катю (7 років). Так об’єдналася їх сім’я. До цього вони не бачилися 4 роки. Тому що жили в різних містах.

Через півроку ми взяли Олександра (15 років) з притулку. Його не хотіли віддавати у дитячий будинок і запропонували влаштувати у нашу сім’ю. Після нього прийшли брат Артем (12 років) і сестра Даша (9 років). Через деякий час ми взяли ще трьох сиріт: Вікторію (8 років), Даниїла (7 років) і Дмитра (11 років).

Через 4 місяці, коли ми взяли останніх трьох дітей, помер мій чоловік – 28 січня 2018 року. На той час у мене залишилося 7 дітей від 7 до 17 років (6 прийомних і 1 біологічний). П’ятий рік я самостійно виховую дітей. Ми прожили разом 35 років, виховали 4 сина, 10 прийомних дітей і 5 внуків.

У Бучі ми прожили 15 років на території «Селища надії» від церкви «Віфанія» відповідно до договору на 20 років. Молодшому Дані виповниться 18 років до закінчення терміну проживання.

Наша сім’я дуже вдячна місії «Світло на Сході» та команді Міжнародного служіння «Серце для сиріт» в Україні за фінансову допомогу, підтримку і молитви! Ми мали можливість обслуговувати та заправляти транспорт, відпочивати й оздоровлюватися на морі і т.д.

24 лютого 2022 року о 4:20 годині я прокинулася від вибухів і шуму. Крізь вікно я побачила як вертольоти полетіли на Гостомель, пізніше – винищувачі. Я зрозуміла, що почалася війна. Ми з дітьми побігли у церкву «Віфанія», зібравши рюкзак з документами.

У підвалі ми просиділи 15 діб. Це було дуже страшно! Люди, які проживали поряд, прибігли сім’ями і ми всі намагалися сховатися там від бомбардування та вибухів. Всього нас було 160 людей.

8 березня о 21:00 годині територію нашого будинку обстріляли з гранатомета: граната потрапила у покрівлю будинку і за одну ніч він повністю згорів. Автомобіль обстріляли зі всіх сторін (прострелили 2 колеса).

10 березня ми змогли виїхати в іншу область, коли домовилися про «зелений» коридор для жителів Бучі. Зараз зі мною проживає троє неповнолітніх сиріт під опікою і мій 19-річний син.

На сьогоднішній день я розумію, що потрібно відновлювати автомобіль, а будинок – це знак питання. Тому що у будинку згоріло все: одяг, взуття, техніка, посуд, постіль, ковдри, меблі. У нас є лише те, у чому ми вибігли з дому. Бо ми взяли з собою лише документи. Нам дуже потрібна ваша підтримка та допомога!

Галина Лобода, опікун