Мене звати Вікторія. Я з міста Мар’їнка Донецької області. У мене дві прекрасні дитини: донечка Анюта і синочок Роман. Я усиновила їх 3 роки тому, хоча дуже довго йшла до цього рішення.

Коли мені було 16 років, мене прооперували, після чого була променева терапія. Тоді я ще не знала, що не зможу народжувати.

Минули роки і я вийшла заміж. Потім – 1 рік подружнього життя та постійних відвідувань лікарні. Через 2 роки ми розлучилися, а мови, щоб взяти на виховання дитину тоді ще не було.

Через 4 роки я знову вийшла заміж і знову була лікарня. Іноді у черговий раз мені говорили, що нема надії і я все більше думала про те, щоб виховувати сиріт. Але було багато «АЛЕ»…

По-перше, ми не мали свого житла, по-друге, не було постійної роботи, а пізніше виявилося, що чоловік не підтримує мене у цьому питанні.

У 2012 році батьки купили мені будинок. Мрія про дитину наближалася, але у 2014 році почалася війна і ми були змушені виїхати на 2 роки. У 2016 році, коли ми повернулися додому, у першу чергу, я працевлаштувалась, щоб почати збирати документи. Від мого чоловіка так і не було підтримки, а коли була, то несправжня. Настав день, коли ми зробили перший «крок» – подали документи, щоб розпочати процес усиновлення. Протягом року нам так нікого не запропонували, а чоловік з полегшенням сказав, що не готовий виховувати чужих дітей. Тому наші відносини погіршилися і я прийняла складне рішення – далі йти до своєї мрії.

У 2019 році я самостійно подала документи на усиновлення. Тоді моє життя було з Богом: я дуже багато молилася і просила у Господа не просто дитину, а мати можливість бути МАМОЮ.

Я завжди думала: як це буде – як я зрозумію, що саме ця дитина моя. Але Бог все бачить та допомагає. У квітні я була на навчанні для кандидатів в усиновлювачі, а у червні мій синочок був вдома та донечка – через пів року.

У 2021 році я випадково (думаю, що не зовсім випадково) потрапила до віруючих людей на Західній Україні. Там я мала можливість більше дізнатися про Бога та про віру в Нього. Мабуть, саме тоді я вирішила для себе, що хочу жити з Господом.

Мій перший крок – покаяння у літньому таборі для прийомних сімей, організованому командою служіння «Серце для сиріт». Слава Богу, у моєму місті також була церква і ми з дітками ходили туди.

Ось, здається, було все: свій будинок, дітки, робота, город – живи та радій душа з Господом. Але почалася повномасштабна війна в Україні. У нашому місті було і не так спокійно протягом всіх 8 років. Але той страх і жах, який ми пережили, не можна переказати словами. Наш будинок зруйновано. 17 днів я з дітками жили у підвалі та не мали можливості виїхати з міста. Ми навіть не завжди могли просто вийти на вулицю, а дітки не розуміли, яка була пора доби – день чи ніч. У нас було 7 хв, щоб виїхати, поки перезаряджали зброю. Але всесильний Господь врятував нас і вивів за руку.

На сьогоднішній день ми живемо у Рівненській області і починаємо життя з початку. Так як наш будинок повністю зруйновано, то ми змогли взяти з собою лише документи. Проте у нас немає відчаю – Господь не залишає нас. Нам дуже допомогає церква «Слово життя» (м. Костопіль).

Також окрема вдячність місії «Світло на Сході» та команді Міжнародного служіння «Серце для сиріт» в Україні, які надали фінансову допомогу на ремонт квартири та придбання необхідного для життя.

Кожного дня ми молимося про кожну людину, яку посилає Господь у наше життя. І зараз розумію, що без Бога, без віри – життя не має змісту. Ми дуже вдячні за сім’ю в Господі. Я вдячна Богу за дітей, яких Він дав мені.